Самість — це основний стрижень нашого існування, навколо якого організується все сприйняття, усвідомлюване і неусвідомлюване; відправна точка для всього, що ми робимо.
Коли ми говоримо про категорію самості, то маємо на увазі, що людина відчуває себе ясним і усвідомленим єдністю і його характеризує унікальний набір особистих характеристик, цінностей та переживань. Так само нам імпонує визначення, коли самість визначають як хореографічний продукт унікального танцю між немовлям і матір’ю, в який надалі входять батько та інші значущі люди [3].
Аналіз літератури [1-3] показує, що формування здорової самості можливе лише за умови її правильного розвитку від народження. Говорячи про становлення та формування особистості, слід згадати, що розвиток волі у дітей відбувається, перш за все, на базі рухової сфери. Для новонародженої дитини характерним є низка різноманітних несвідомих рухів (як прояв активності). І вольова сфера дитини, як відомо, формується саме на базі імпульсів, рефлексів та інстинктивних рухів.
Але це з одного боку. А з іншого: кожна дитина потребує утримуючого оточення та емпатичних об’єктів, щоб зростати і розвивати відчуття свого буття.
Задовго до того, як малюк розуміє, що говориться словами, він відчуває нюанси фізичних дій своєї матері. Пам’ять про цей ранній досвід знаходиться на довербальному рівні, оскільки протягом перших місяців життя центральна нервова система ще не досить розвинена для складнішої вербальної пам’яті. Віннікот пише про цю ранню симбіотичної фазі, що: «вона довербальна, її неможливо висловити словами».
Віннікотт розглядав тримання і звернення руками як життєво важливий елемент рухової взаємодії, тобто те, як тримають дитину, і як її беруть руками, перекладають, сповиють і т.д. Тримання відображає материнську здатність ідентифікуватися зі своєю дитиною та забезпечувати їй необхідну безпеку. Воно необхідне інтеграції різних складових його розвитку. Неправильне або недостатнє тримання викликає у дитини відчуття дезінтеграції, розпаду на шматки, відчуття, що немає нікого, хто може утримати її самотність єдиною. Дефект у цій галузі взаємодії матері та дитини веде до розщеплення тіла та его і викликає відсутність досвіду набуття існування. Тілесні функції не сприймаються як частина себе. Крім того, можуть мати місце знижений тонус м’язів та недостатня координація [3].
Перший рік життя дитини є дуже важливим етапом у формуванні здорової особистості, оскільки в цей період відбувається фізичний розвиток організму, як база для розвитку вольової сфери, і одночасно формується базова довіра дитини до світу завдяки материнській опіці та підтримці. Люди, які не отримали достатнього тілесного та емоційного контакту з матір’ю, можуть згодом мати проблеми певного характеру: не відчувати себе цілісними, почуватися невпевнено в різних життєвих ситуаціях, не приймати своє тіло. Тому, опрацювання рухової активності, характерної для першого року життя дитини та отримання рухового та тілесного досвіду, якого людині не вистачало (або вона була пропущена у розвитку), дає можливість вирішення даних проблем та подальшого розвитку та розкриття творчого потенціалу особистості.
Однією із проблем, з якою стикається у своїй роботі психолог, є відновлення базової довіри (дитини чи дорослої людини) до світу. Ця довіра формується протягом першого року життя, тоді як дитину дуже часто з перших місяців вирощують няньки, бабусі, а матері буває недостатньо.
Роботу слід розпочинати, регресуючи у терапевтичному процесі ще у перинатальний період. На цьому етапі часто виникають образи води та водоростей, а характерні рухи: лежачи на спині, руки та ноги підняті трохи вгору (ліктьові та колінні суглоби вільні) та повільно рухаються.
Потім пройти стадію від народження до року, коли відбувається формування базової довіри до світу: невеликі рухи, лежачи на животі; отримувати інформацію про світ через тілесний досвід та невербальне спілкування з «матір’ю»; віддзеркалювати звуки, міміку («віддзеркалення» — одна з основних технік — дозволяє на глибокому тілесному рівні налаштуватися на стан людини і бути разом із нею, повністю присутня в поточному моменті (кінестетична емпатія)). На цій стадії роботи ми активно використовуємо техніку контактної імпровізації та body-work.
Також ми використовуємо автентичний тілесний рух (спонтанний, ініційований і спрямований самою людиною). Якщо тіло відкидається або стає місцем, де накопичуються, в основному, негативні інтроекти і надлишок не нейтралізованої агресії, необхідною складовою роботи стає відреагування негативного емоційного досвіду, що накопичився в тілі.
Під час психотерапевтичної роботи відбувається диференціація тілесних відчуттів у вигляді фокусування уваги тілі. Клієнт опрацьовує рухову активність, характерну для першого року життя і отримує той руховий та тілесний досвід, якого йому не вистачало або він був пропущений у розвитку. Таким чином, завдяки терапії поповнюється рухова активність, характерна для першого року життя людини.
Література
Досамантес-Альперсон Е. Емпірична рухова психотерапія // Журнал практичної психології та психоаналізу. Щоквартальний науково-практичний журнал електронних публікацій. 2005. № 1.
Лазурський А.Ф. Вибрані праці із загальної психології. До вчення про психічну активність. Програма дослідження особистості та інші роботи / Комент., прямуючи., додат. Є. В. Левченко. — СПб.: Алтейя, 2001.
Льюїс П., Австрайх А. Об’єктні відносини та категорія самості в психоаналітичній танцювально-рухової терапії // Журнал практичної психології та психоаналізу. Щоквартальний науково-практичний журнал електронних публікацій. 2005. № 1.
